Україна навесні 1920-у 1921 рр.

У квітні 1920 року почалася війна між Радянською Росією та Польщею. Ареною нової війни стали Україна й Білорусь. Скориставшись боротьбою більшовиків з «білим рухом», польський уряд намагався розширити кордони своєї держави за рахунок українських і білоруських земель, які перебували під радянським контролем.

Варшавський договір. Радянсько-польською війною намагався скористатися й уряд Директорії УНР, який перебував у Польщі. Між головним отаманом С. Петлюрою та керівником Польщі Ю. Пілсудським 22 квітня 1920 року у Варшаві був укладений воєнно-політичний договір, згідно з яким:

• Польща визнавала УНР як Українську державу;

• С Петлюра погоджувався на включення Західної України до складу Польської держави.

25 квітня 1920 року польська армія (65 тис. багнетів і щабель) і 15 тис. українців розпочали наступ у напрямку на Бобруйськ і Київ. 7 травня союзні війська вступили до Києва. Однак більшість населення України залишилася байдужою до нової влади. Увесь шлях союзного війська відзначався постійними реквізиціями та поборами на користь польської влади. Українське населення розглядало поляків як «панів», що хочуть завоювати Україну.

На початку червня 1920 року більшовики перейшли в контрнаступ. Перша кінна армія, якою командував С. Будьонний, прорвала польський фронт. 12 червня Червона армія вступила в Київ. Протягом липня більшовики взяли під свій контроль Правобережну Україну й вступили на територію Східної Галичини. У середині серпня Червона армія була на підступах до Варшави й Львова.

Термінова допомога урядові Ю. Пілсудського з боку Антанти дозволила польським військам у серпні 1920 року перейти в контрнаступ. Радянські війська покинули західні землі України та Білорусі. Більшовики зазнали великих утрат, але й польська армія була вже виснаженою й не готовою до подальшого ведення війни.

У жовтні 1920 року між Польщею та Радянською Росією було укладене перемир'я. Війська УНР, чисельність яких досягла 75 тис, вимушені були вести боротьбу з більшовиками самостійно. У листопаді 1920 року вони перейшли р. Збруч і опинилися на польській території, де українських вояків роззброїли. 18 березня 1921 року уряди РСФРР та УСРР уклали з Польщею Ризький мир.

Процес підписання мирного договору. Представник Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) Д. Мануїльський і дипломати Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР) В. Баран, Н. Хомин під тиском московського Раднаркому увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І. Йоффе. 26 вересня до Риги прибула делегація Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з К. Левицьким. Однак польська й радянська сторони виступили проти її офіційної участі в переговорах, хоч представники УСРР і ГСРР не наполягали на цьому. Вони намагалися встановити особисті контакти зі співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька заяв-протестів до президії конференції та іноземних журналістів, у яких різко засудила польську окупацію Галичини й відстоювала право українського населення краю на самовизначення. На першому етапі переговорів ці наполягання підтримували дипломати Радянської України, проте вимоги екзильного уряду ЗУНР не були враховані під час підписання основних документів.

11 жовтня 1920 року радянські та польські уповноважені представники уклали перемир'я й підписали попередній мир між державами. І лише 18 березня 1921 року між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, був підписаний Ризький  мирний договір. Згідно з його умовами:

• сторони зобов'язалися припинити воєнні дії;

• скасовувався Варшавський договір 1920 року між Польщею та УНР;

• встановлювався новий кордон, після чого західноукраїнські та західнобілоруські землі входили до складу Польщі.

15 березня 1923 року новий кордон, що проходив по р. Збруч, затвердила Рада амбасадорів у Парижі.

У сьомій статті Ризького договору Польща зобов'язувалася надати «особам російської, української й білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, усі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови й виконання релігійних обрядів», крім того, «особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати й підтримувати свої школи, розвивати свою культуру та створювати з цією метою товариства й спілки ».

Проте польський уряд систематично не виконував умови цього договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.

Другий зимовий похід військ УНР

Ризька мирна угода більшовиків з Польщею фактично ліквідувала українсько-польські домовленості. Українські прибічники УНР залишилися сам на сам з могутнім противником. У тилу Червоної армії й далі діяли десятки партизанських загонів, загальною чисельністю близько 40 тис. осіб. Антибільшовицькі повстання охоплювали Поділля, Київщину, Катеринославщину та Полтавщину. Щоб допомогти повстанцям, уряд УНР розробив план повстання, яке відбулося в листопаді 1921 року під загальним командуванням Ю. Тютюнника. У похід, який одержав назву Другого зимового походу, вирушило 1,5 тис. українських добровольців.

Спочатку повстанців супроводжував успіх, їм удалося прорвати радянський кордон. Подільська група (400 бійців під командуванням М. Палія та С. Чорного) з боями пройшла все Поділля та вийшла в район Бородянки за 60 км від Києва, але під тиском потужних сил більшовиків 29 грудня 1921 року змушена була відступити назад до Польщі. Бессарабська група (300 бійців, яких очолював генерал А. Гулий-Гуленко) після першого прориву в більшовицький тил вимушена була відступити на територію Румунії. Волинська група (800 бійців під командуванням генерала Ю. Тютюнника) здобула м. Коростень, але була оточена угрупованням радянської кінноти під командуванням Г. Котовського. 1 7 листопада війська УНР були розбиті більшовиками під м. Базар, лише 150 бійцям удалося вирватися з оточення та відійти на територію Польщі. 359 учасників Другого зимового походу були розстріляні.

Трагічний Другий зимовий похід був останнім виступом армії УНР проти більшовиків.

Війна за незалежність завершилася.

Юрій Тютюнник (1891-1929)

Член Центральної Ради. Один з організаторів селянського повстання проти австро-німецьких окупантів і гетьмана П. Скоропадського. У 1918-1919 pp. — начальник штабу військ Директорії. За визволення Одеси нагороджений орденом Червоного прапора. Учасник антирадянського виступу М. Григор'єва проти продрозкладки. Генерал-хорунжий Директорії. У радянсько-польській війні 1920 р. — командир 4-ї дивізії військ Директорії. Разом із С Петлюрою емігрував до Польщі. У 1920—1921 pp. очолював партизансько-повстанський штаб петлюрівців. У 1923 р. здався радянській владі. Розстріляний у Бутирській в'язниці в 1929 році.