Історія України ВПУ №29 м. Львова І курс: Україна наприкінці 1919- на початку 1920 р

З січня 1919 року більшовики зайняли Харків, куди й переїхав радянський український уряд. 6 січня 1919 року спеціальним декретом була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (назва УСРР зберігалася до прийняття Конституції України 1937 року).

Християн Раковський (1873-1941) Український радянський державний діяч. Голова Раднаркому України (1919—1923 pp.). Дипломат. Відстоював ідею реальної автономії України. З кінця 20-х pp. перебував в антисталінській опозиції. У 1937 р. заарештований у справі так званого антирадянського правотроцькістського блоку й засуджений до 20 років ув'язнення. За вироком 1941 р. був визнаний винним в антирадянській агітації і розстріляний.

Новий радянський уряд декларував об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. До червня 1919 року Червона армія захопила більшість територій України. На бік більшовиків перейшли отамани Н. Махно, М. Григор'єв, Д. Терпило (Зелений).

Другий прихід більшовиків в Україну супроводжувався, за висловом В. Леніна, «хрестовим походом по хліб, насадженням колективних господарств, репресіями проти класових ворогів».

З березня 1919 року в Україні ширилася політика воєнного комунізму, яку запроваджували В. Ленін і більшовики. Влада на місцях переходила до революційних комітетів (комнезамів), які були провідниками політики Комуністичної партії. Найважливішими заходами воєнного комунізму стали:

• введення продрозкладки (насильницької реквізиції продзагонами товарного хліба в селян);

• проведення повної націоналізації всіх підприємств, повний державний контроль над виробництвом;

• мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація);

• заборона приватної торгівлі;

• скасування товарно-грошових відносин;

• введення карткової системи розподілу товарів і продуктів;

• зрівняльна оплата праці продуктами і товарами тощо.

Політика більшовиків в Україні не відповідала місцевим інтересам. Протягом квітня - червня 1919 року тут відбулося понад 300 антибільшовицьких повстань. Отамани, які перейшли на бік більшовиків, розірвали союз, укладений з ними.

Денікінський режим

У цей час в Україну прийшов новий загарбник — з півдня наступала Біла армія на чолі з генералом А. Денікіним. У червні 1919 року денікінці здобули Харків та Катеринослав, а в серпні завоювали Київ.

До українського національно-демократичного руху денікінці ставилися вкрай негативно. Свою позицію щодо подій в Україні Антон Денікін висловив у відозві «До населення Малоросії», у якій назвав український рух зрадницьким, спрямованим на роз'єднання Росії. Згодом Денікін підкреслював: «Самостійної України не визнаю».

Маючи значну перевагу у військовій силі, денікінська армія захопила значну територію України. Це призвело до розколу серед політиків і військовиків України, а тим часом політична ситуація вимагала єдності всіх українських сил.

Трагічну роль у цих подіях відіграли генерали УГА. Значна частина військових і поміщиків ЗУНР намагалася в союзі з Денікіним не допустити окупації Західної України Польщею й перейшла до Білої армії. Проте інша частина офіцерів Галицької армії залишилася з Директорією, а дехто навіть перейшов на бік більшовиків.

Усе це свідчило про агонію українського війська. Не маючи можливості розгорнути фронт, армія УНР перейшла до боротьби в підпіллі.

На захопленій території України денікінці проводили політику насильницької русифікації. Українська культура й освіта переслідувалися. Навіть вивіски на магазинах та установах, написані українською мовою, за наказом верховного головнокомандувача зняли й замінили на російські. Стосовно м. Києва А. Денікін не втомлювався заявляти, що це «перлина російської корони». Українські терени перетворювалися на тил Білої армії.

Ідеологію «білого руху» в Україні сформулював російський правий діяч В. Шульгін: «Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся вживати термін «Україна») російський,., ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед... євреями». Денікінський режим в Україні супроводжувався страшними єврейськими погромами (радянські ідеологи в цих злочинах будуть звинувачувати С. Петлюру). Більшість денікінського чорносотенного офіцерства була переконана, що знищення євреїв — важливіше завдання, ніж боротьба з більшовиками.

Антон Денікін (1872-1947)

Російський військовий діяч, генерал-лейтенант (з 1916 p.). Під час Першої світової війни командував стрілецькою бригадою, потім корпусом. У 1917 р. — начальник штабу, верховний головнокомандувач, головнокомандувач Західним та Південно-Західним фронтами. Один з керівників «білого руху». З жовтня 1918 р. — головнокомандувач Добровольчої армії. З квітня 1920 р. в еміграції.

Перший зимовий похід військ Директорії УНР

Військам Директорії довелося вести боротьбу на багатьох фронтах. У зв'язку з тим, що сил не вистачало, головний отаман С. Петлюра вирішив відмовитися від фронтових операцій і перейти до партизанської боротьби, передусім проти більшовиків і білогвардійців. У грудні 1919 року 5-тис. загін Української армії на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком і його помічником генералом Ю. Тютюнником почав рейд у тили Денікіна та Червоної армії.

Українські війська здійснили рейд на Правобережжя й вийшли на лівийй берег Дніпра. Похід ворожими тилами тривав 5 місяців (до травня 1920 року).

С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 року виїхав до Барії:, -зи, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання У HP і спільну боротьбу з більшовиками. Війська УНР, які брали участь у ; ~:"гді, підтримало місцеве населення, і це давало їм змогу тривалий час : г ти боротьбу в тилу ворога без допомоги з-за лінії фронту.

Після зимового походу учасники рейду вийшли в райони, які контро-~>: зали поляки, і з'єдналися з основними силами військ УНР.

Політика більшовиків в Україні в 1920 році

На початку 1920 року після розгрому А. Денікіна й відступу військ Ди-; г:-:торії УНР Україна опинилася під владою більшовиків. Це було третім поверненням радянської влади в Україну (вперше більшовики здобули владу наприкінці 1917 - на початку 1918 pp., удруге — у 1919 році).

Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню України своє прагнення виправити помилки минулих років.

На VIII Всеросійській партконференції в грудні 1919 року в резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання:

• стояти «за визнання самостійності України»;

• підтримувати прагнення українців учитися й розмовляти українською мовою;

• добровільно створювати колгоспи;

• передати землю тим, хто її обробляє;

• поліпшити життя робітників;

• перетворити робітничий клас на власників фабрик і заводів;

• зробити робітників керівною силою суспільства, установивши диктатуру пролетаріату.

Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися здебільшого демагогією. Як у Росії, так і в Україні впроваджувалася політика воєнного комунізму:

• продрозкладка й далі була важким тягарем для селянських господарств;

• відбулася широка націоналізація промисловості, торгівлі, фінансів.

Російський радянський уряд контролював усі сфери економіки України. Голова Реввійськради республіки Лев Троцький говорив: «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами». За постановою Раднаркому Росії було прийняте рішення про загальну трудову повинність, яку повністю впровадили в Україні.

Незважаючи на демагогічні обіцянки, політика більшовиків в Україні не змінилася. Атрибутом влади й далі залишався «червоний терор проти класових ворогів», тому місцеве населення, особливо сільських районів, чинило опір більшовикам. Антирадянські повстання тривали.

ХОЛОДНОЯРСЬКА РЕСПУБЛІКА 1919—1922 — умовна назва сел. повстанського руху, який охоплював переважно межі Чигиринського пов. Київ. губ. (нині Чигиринський, Кам’янський р-ни Черкас. обл.). Центр — урочище Холодний Яр, Мотронинський Свято-Троїцький монастир.

Перша військ. орг-ція в Холодному Яру (22 особи під кер-вом О.Чучупака) виникла 1917—18 як охорона Мотронинського Свято-Троїцького монастиря. 1919 сформувався повстанський загін — полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням В.Чучупака, який діяв під прапором Української Народної Республіки. З ім’ям В.Чучупака пов’язані виникнення та найбільше піднесення Х.р. 1919—20. 4 червня 1919 інформбюро штабу загону видало першу з відомих відозв до населення, закликаючи до збройного опору політиці т. зв. воєнного комунізму.

Зі встановленням Денікіна режиму в Україні 1919—1920 холодноярські повстанці розпочали боротьбу проти білогвардійців. У середині листопада 1919 утворився окружний повстанський к-т (голова — Панченко, члени — П.Чучупак, С.Лопата, Шевченко), який керував загонами В.Чучупака і С.Коцура. К-т створив військ. раду, до якої увійшли В.Чучупак, С.Коцур і Шевченко. Повстанці визнавали уряд УНР. Наприкінці листопада 1919 в Холодному Яру зосереджувалися не менше 5—6 тис. повстанців при 6—9 гарматах та великій кількості кулеметів. До них приєднувалися залишки Армії Української Народної Республіки, розбитої білогвардійцями на Поділлі. Військ. штаб В.Чучупака розміщувався в Мотронинському жіночому монастирі.

30 листопада 1919 повстанський к-т оголосив про взяття влади в Чигиринському повіті. Було скасовано накази й розпорядження білогвард. властей та відновлено дію законів і наказів Директорії УНР, проводилася мобілізація населення. У середині грудня 1919 на нетривалий час повстанці захопили Чигирин. Дії загонів Х.р. сприяли дезорганізації тилу військ Київ. області Збройних сил Півдня Росії та прискорили їхню поразку.

У грудні 1919 Х.р. посилив загін отамана А.Гулого-Гуленка (500 шабель) з пн. Херсонщини. А.Гулий-Гуленко був призначений С.Петлюрою керівником повстанських загонів Херсонщини, Катеринославщини та Уманського, Звенигородського, Черкаського, Чигиринського повітів Київщини. У середовищі повстанців загострилися суперечності (В.Чучупак—С.Коцур) на ґрунті ставлення до більшовиків. Повернення рад. влади (кінець грудня 1919 — початок січня 1920) частина холодноярців зустріли прихильно. 31 грудня 1919 об’єднані сили повстанців і червоноармійців вибили денікінців із Черкас. Однак невдовзі повстанський антибільшовицький рух на території Чигиринського і Черкаського повітів розгорнувся з новою силою. Повстанці налагодили зв’язок з частинами М.Омеляновича-Павленка в Першому Зимовому поході Армії УНР 1919—1920, до яких у середині лютого 1920 приєднався загін А.Гулого-Гуленка.

Більшовики зосередили проти Х.р. значні сили. 12 квітня 1920 потрапив у засідку і загинув В.Чучупак. У подальшому на чолі Х.р. стояли отамани І.Деркач, К.Пестушко (Степовий-Блакитний; див. К.Блакитний), І.Лютий-Лютенко (Гонта), І.Петренко, Г.Нестеренко-Орел, Л.Завгородній. Частина повстанців (зокрема І.Деркач, І.Петренко, О.Чучупак, С.Чучупак) склали зброю 4 серпня 1921 відповідно до оголошеної рад. владою амністії, однак, вірогідно, були страчені. Решта продовжували організовану боротьбу до кінця вересня 1922, коли ВУЧК інспірувала фіктивний з’їзд отаманів у Звенигородці та заарештувала більшість провідників Х.р. та Чорного лісу — Л.Завгороднього, М.Голика-Залізняка, О.Добровольського, В.Ткаченка, К.Здобудь-Волю, Г.Яковенка та ін. 2 лютого 1923 надзвичайна сесія Київ. губернського революц. трибуналу засудила більшість отаманів до розстрілу. 9 лютого 1923 при спробі вирватися з Лук’янівської тюрми в м. Київ майже всі повстанці (38 осіб) загинули.

Незважаючи на ліквідацію Х.р., окремі нечисленні загони, напр. загін І.Черноусова (Чорного Ворона), діяли в районі Холодного Яру принаймні до серед. 1920-х рр.