Практичне заняття. Перша світова війна як виклик людському виживанню: жінки у війні, діти-сироти, біженці, військовополонені, скалічені солдати

Українки у Першій Світовій

 

ВІДЕО ДЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ https://www.youtube.com/watch?v=dGJCqbGhM08

Участь жінок українського походження досліджена ще скупіше, ніж участь росіянок. Наявні лише деякі дані про українок: Олену Степанів, Катрю Гриневичеву, Софію Галечко, Гандзю Дмитерко, Василину Ощипко, Олену Кузь, Павлину Михайлишин.

Катря Гриневичева виросла у заможній спольщеній родині і до вісімнадцяти років навіть не знала української мови, коли усвідомила свою національну приналежність і постановила собі завдання подальшим життям служити власному народові. І робила це героїчно. Ідеями українського патріотизму були пройняті всі художні твори цієї письменниці, назвичайною самопожертвою була її педагогічна діяльність. Заможне спольщене суспільство, родина, давні приятелі Гриневичевої відвернулися від неї, насміхалися з неї та її матеріальних нестатків. Адже перед нею, добре освіченою викладачкою, яка насмілилась кинути виклик шовіністичній польській політиці, закрилися всі двері до державного вчителювання. У період Першої світової Гриневичева їде у Ґмінд - невелике поселення у болотах тодішньої Австрії, куди уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії. Фактично, тим прирік їх на вмирання від голоду і хвороб. Там Гриневичева працювала вчителькою баракової школи. У подібні табори, щоб допомогти народу у його стражданнях, йшли найкращі представници тогочасної української інтелігенції. Вони ставали сестрами милосердя, навчали дітей, писали листи і скарги, надавали першу необхідну допомогу. Катря Гриневича постійно інформувала часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, у якому уряд вправляється над українським народом. Вона також вислала М. Возняку свої новели, нариси і статті про Гмінд для публікації у «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули весь світ. Під тиском громадськості табір у Ґмінді закрили, а людей звільнили.

Героїзм проявляли українки в добу визвольних змагань українського народу в період Першої Світової війни та боротьби за українську державу. Геройськими подвигами прославились українські дівчата–січовички, які, не вагаючись, стали поруч з чоловіками на боротьбу з московською навалою.

Видатною історичною реальністю стали жінки Січового Стрілецтва. Активність і героїзм українських дівчат, що створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь випробування Першої Світової війни були унікальними. Австрійські газети відзначали, що це перші жінки у бойових формуваннях Європи. А було їх немало – 33 - у сформованій ще до війни жіночій сотні УСС-ІІ. Це Олена Степанів, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь, Павлина Михайлишин. Ці та інші жіночі імена пробиваються до нас із тих важких, але героїчних днів. Жінки – стрільці та санітарки – витримали пекло бою під Маківкою. Після цього бою Олена Степанів та Софія Галечко були нагороджені срібними медалями хоробрості.

ДІТИ-СИРОТИ

Найбільш відомими організаторами та меценатами, котрі всіма зусиллями намагалися допомогти львівським дітям сиротам були Василь Нагірний та Андрей Шептицький. З їхньою допомогою було відкрито низку сиротинців, які були особливо нагальні в період після Першої світової війни. Проте варто зазначити, що найперший дитячий притулок (охранка) був відкритий у 1841 р. і розташовувався на вул. Охранок, 2 (нині вул. О. Конинського). На початку ХІХ ст. таких будинків налічувалось вже чотири, і їх щодня відвідувало 60-90 дітей, але вже у 1920-х рр. кількість притулків різко зросла, з відомих причин.

У 1915 р. було створено Український Комітет допомоги вдовам і сиротам у Львові, який був покликаний для допомоги всім тим, хто внаслідок війни не мав ніяких засобів до існування. Одяг, їжа та моральна підтримка – все те, чим забезпечували вдів та сиріт. Щоправда, багато дітей знаходилися в тяжкій депресії, тому жінки, котрі працювали в притулках були змушені місяцями, а той роками займатись з ними, щоб на їх обличчях, хоча б на мить з’явилась посмішка. Про ті, нелегкі, моменти є згадки у митрополита Андрея Шептицького: “Діти, що їх примістили ми по сиротинцях, є часами так пригноблені трагедією їх життя, що сестри, котрі є якби матерями для дітей, мусять не раз місяцями працювати, щоб викликати усміх тих маленьких. Через цілий рік є неможливо виробити атмосферу веселости і щастя. Діти, що мають своїх матерів та вітців, ведуть життя не на багато ліпше, чим сироти”

Праця митрополита не залишилася непоміченою, про свого наставника знали навіть найменші дітки, котрі часто зверталися до митрополита Андрея Шептицького у своїх листах, називаючи його Татком. Один з таких листів зберігся до наших днів і ось про що в ньому йшлося:

“Найдорожчі Таточку!
Прошу приїхати до нас, бо я ще Таточка ніколи не бачила. Я сего року перший рік в приюті і всі товаришки говорять, що мають Таточка у Львові, і я лише слухаю та й думаю собі: а ну як Таточко приїде, чи схоче мене взяти за свою дитину? Бо вже кілька літ, як помер мій рідний Тато і тепер не маю нікого…”

У 1921 р. митрополит Андрей Шептицький звернувся за допомогою до Папи Бенедикта XV та ієрархії США та Канади, написавши листа, в якому зазначав, що протягом війни через Галичину щороку проходили різні війська… війна тривала, а кількість сиріт щоразу збільшувалась і станом на 1920 р. їх налічувалось близько 20 000 тис. Зрозумівши, що слів замало, Андрей Шептицький влітку 1921 р. вирушає до Канади та США з дипломатичною місією, основною ціллю якої – було збирання коштів для повоєнних сиріт Галичини.Львівські сироти стоять в черзі за порцією їжі. В руках кожен тримає миску, очікуючи якнайшвидше отримати свій пайок. Фото 1920-х рр.

У Канаді та США митрополит зустрічався з багатьма єпископами, парохами та іншими представниками церкви, котрі, до речі, мали українське походження, і, звісно, з радістю погоджувалися допомогти Андрею Шептицькому.

Митрополит зумів, також, домовитись про зустріч з найвищими представниками політикуму США, які пообіцяли відправити гуманітарну допомогу на територію Галичини і свого слова дотримали. Декілька разів у 1920-х рр. маленькі діти отримували смаколики, упаковані в банки та мішечки, на яких розміщувалися надписи незрозумілою для них мовою. Очевидно, що маленькі сироти тішились цим дрібницям і, хоча б, на мить забували про гіркоту реалій свого життя…

ЗАВДАННЯ ЗА ПІДРУЧНИКОМ: